Як відомо, у багатьох вищих керівників Ісламської Революції в Ірані біографії виглядають ну дуже штучно-надумано. Недаремно регулярно зʼявлялися ну дуже цікаві
чутки про їхнє минуле, чутки, на перший погляд, божевільні, хоч вони і дуже добре пояснювали незрозумілу любов між Тегераном і Москвою. Насправді ж, як воно часом буває, правда ще дивовижніша за казку. А правда там така:
Родина Броваренків під Миргородом вела традиції ще з часів Гетьманщини: варити пиво, бути щирими українцями, хорошими господарями, називати старшого сина Пилипом. Але найкраща традиція може перерватися. Революція і колективізація щось зламали в душі Пилипа Броваренка, і став він банальним запроданцем: переписався на Філіппа Броварєнкова, вступив до партії, сина назвав Анатолієм. А той уже виріс типовим кацапом: пив усе, що горить, рідну культуру ненавидів, мову предків забув. Хіба як напивався, часом згадував улюблену дідову лайку "
хай мені гикнеться". (Дід Пилип, прибитий запроданством сина, останні роки життя все більше лаявся, от малий Толік і наслухався.)
А ще, видно, господарська жилка -- вона теж передається генетично, бо став наш Толік дуже успішним савєцким прапорщиком. В матеріяльному плані успішним, IYKWIM. Скажімо, коли родіна послала старшого прапорщика Броварєнкова виконувати "інтернаціональний обовʼязок" в Афганістані, він миттю просік можливості, створені обмеженим доступом до алкоголю в мусульманському світі, влаштував у себе на базі масштабу самогоноварню і налагодив транзит самогону між в/ч в запасних паливних баках деяких бетеерів. Валюта потекла рікою; навіть після всіх хабарів механікам і відкатів офіцерам стало ясно, що буде у Толіка такий маєток, який його прадіди на своїй Полтавщині і уявити б не змогли. Але втрутилася доля: конвой, де наш прапорщик віз чергову партію пійла, попав у піщану бурю, бетеер з нашим прапорщиком пропустив поворот на Карезі-Ільяс, і схаменулися всі уже на іранському боці, коли двигун зупинився від нестачі бензину. Комвзвода (він був не задіяний в схемі і нічого не знав) наказав переключити на запасний бак... але там був не бензин, а бормотуха. Це був кінець, на видноколі вже зʼявилися якісь бородаті типи в халатах, і радянські бійці вирішили, принаймні, не помирати тверезими...
Бак самогону -- це багато. Пʼяні були всі кілька днів на кілометри навколо (Що не дивно, перси в плані алкоголю -- не араби.) Точного сценарію відновити не вдалося: чи то москалі випили самі і почали на пʼяну голову бити "прєдатєля", а іранці напали на бійців і потім самі хильнули з врятованим. Чи то радянські бійці вирішили відкупитися від іранців, пити почали всі разом, а потім щось сталося. Все, що ми знаємо, це те, що коли наш прапорщик наступний раз прийшов до тями, решта радянських бійців десь згинула, а він сидів самий з парою іранських душманів, всі однаково пʼяні і, здається, братаються:
- Парса! - вдарив себе в груди перший.
- Ф-ф-файзал! - якось проговорив другий.
- А я -- Толя! Хай мені...
Довимовити "гикнеться" пʼяний прапорщик не зумів, тому горді іранські воїни так його і запамʼятали: "Аятоля Хаймені", лише трохи на свій лад переінакшили.
А вже як простий радянський прапорщик не просто влився в ряди іранських бойовиків, а став їхнім лідером -- про це хай вам хтось інший розповість.